Весна і початок літа 2026 року стали для студентів та викладачів Навчально-наукового інституту права та психології НАВС часом особливих зустрічей із Києвом. Не туристичних маршрутів і не формальних екскурсій. Це були неспішні прогулянки містом, яке вміє говорити з тими, хто готовий слухати.

Протягом кількох місяців студенти спеціальностей «Право», «Правоохоронна діяльність» та «Психологія» разом із викладачами кафедри теорії, історії та філософії права відкривали для себе Київ як простір пам’яті, культури, відповідальності та живої присутності. Софія Київська і Старокиївська гора, Поділ і Печерські схили, місця сили української історії, алеї, парки, старовинні вулиці та панорами над Дніпром ставали не лише локаціями для спільних зустрічей, а й приводом для розмов про значно важливіші речі.

Про те, що означає бути людиною у складний час.

Про те, як формується відповідальність за країну.

Про те, чому історія — це не минуле, а розмова поколінь, у якій кожен із нас одного дня має сказати своє слово.

 

 

Мабуть, саме тому ці зустрічі були не стільки про історичні факти, скільки про корені. Про те, що тримає людину, коли світ навколо стає хитким. Про пам’ять, яка не дозволяє загубитися. Про відчуття приналежності до великої історії країни, яка сьогодні платить надто високу ціну за право залишатися собою.

Особливо гостро це відчувається поруч із молодими людьми.

Вони народилися вже в незалежній Україні. Дорослішають під час війни. Планують своє майбутнє в часи невизначеності. Але саме їм одного дня доведеться приймати рішення, від яких залежатиме якість повоєнної відбудови держави, справедливість її інституцій, безпека її громадян і психологічне здоров’я суспільства.

Майбутні правники, правоохоронці, психологи.

Ті, кому ще належить нести свою частину відповідальності за країну.

 

 

Іноді, спостерігаючи за ними під час таких прогулянок, ловиш себе на простій думці: вони вже дорослішають швидше, ніж мали б. Але водночас у них залишається те, що дає надію, — здатність дивуватися, ставити запитання, шукати сенси, сперечатися, сміятися, захоплюватися красою старого міста й уважно слухати історії про тих, хто жив тут до нас.

За це хочеться сказати їм окреме дякую.

За небайдужість.

За готовність думати.

За здатність бачити за датами й пам’ятниками людські долі.

За внутрішню мужність залишатися собою в час, коли світ постійно випробовує людину на міцність.

Виховання — це не лише слідування концепціям та програмам. Власне, виховання часто народжується саме в таких моментах: коли група студентів стоїть на київських пагорбах, дивиться на Дніпро, слухає історію свого міста і раптом відчуває себе частиною чогось значно більшого за власний навчальний курс чи університетське життя.

Частиною країни.

Частиною культури.

Частиною історії.

І, можливо, найважливіше — частиною майбутнього.

 

 

Саме тому позааудиторна робота викладачів кафедри теорії, історії та філософії права ніколи не обмежується лише навчальними планами. Адже університет — це не тільки місце отримання знань. Це простір формування особистості, довіри, дружби, солідарності та спільного досвіду, який залишається з людиною на все життя.

Весняно-літній цикл наших прогулянок завершується, але розмова триває.

Бо історія не закінчується там, де завершується екскурсія.

Вона продовжується в книжках, у дискусіях, у пошуку відповідей на складні запитання про людину, суспільство і самих себе.

Тому вже зовсім скоро на студентів чекає остання цього навчального року «Читанка» — зустріч навколо книги Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає».

 

 

Можливо, саме такі зустрічі й допомагають зрозуміти просту річ: кожен із нас зараз перебуває там, де має бути. Серед людей, з якими варто пройти частину свого шляху. У часі, який випав саме нам. І з головним завданням, яке не змінюється ні за яких обставин, — вчитися. Вчитися бачити, думати, відчувати, розуміти й не втрачати себе.

Бо тільки так можна не просто піти в історію.

А й залишитися в ній.