Є вечори, які не потребують гучних слів.

Потрібно лише, щоб поруч були люди.

25 червня викладачі, працівники та студенти Національної академії внутрішніх справ разом відвідали виставу «Кураж» у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Для когось це була ще одна зустріч із театром, для когось — перше знайомство з Брехтом, для когось — просто можливість провести вечір разом із людьми, з якими вже багато років поєднує спільна справа.

 

 

Четвертий рік великої війни навчив нас по-іншому дивитися на такі вечори.

На сцену виходять актори, які так само живуть під звуки повітряних тривог, читають фронтові новини, чекають рідних із війни, працюють і продовжують говорити з людьми мовою мистецтва.

У глядацькій залі сидять викладачі, які попри всі труднощі залишаються в професії, приходять до студентів, читають лекції, сперечаються, підтримують, виховують.

Поруч — студенти. Молоді люди, які замість безтурботної юності отримали дорослішання під час війни. Вони навчаються, складають іспити, читають книжки, ходять до театрів, сперечаються про вистави, закохуються в літературу, будують плани. І саме це, мабуть, сьогодні є однією з найважливіших форм нашої спільної стійкості.

 

 

Мистецтво не скасовує війну.

Але воно не дозволяє війні скасувати людину.

Саме тому такі зустрічі потрібні. Вони повертають нас до розмови про людську гідність, відповідальність, вибір, співчуття. Вони нагадують, що культура почуттів формується не лише в аудиторії, а й у театральній залі, коли після фінальної сцени ще довго не хочеться говорити, бо кожен подумки продовжує діалог із виставою.

Цього вечора особливо хотілося вдивитися в обличчя людей поруч.

У тих, хто десятиліттями працював в Академії, навчав покоління студентів і вже зовсім скоро завершить свою професійну історію тут.

У тих, хто тільки починає власний шлях.

У тих, хто прийшов разом провести ще один спільний вечір.

Фотографії з таких зустрічей зберігають не лише подію. Вони зберігають час. Людей. Усмішки. Погляди. Те, що одного дня стане пам'яттю.

 

 

Ми щиро вдячні колективу Київського академічного театру юного глядача на Липках за можливість знову бути глядачами вистави, яка говорить із сучасною людиною мовою сьогодення. У час, коли країна щодня виборює своє право на майбутнє, кожен такий вечір стає ще одним нагадуванням: культура теж тримає наше небо.

Бо поки ми разом — є кому навчати.

Є кому вчитися.

Є кому виходити на сцену.

Є кому дивитися і слухати.

І є кому жити й працювати для України.